Вручення Нобелівської премії миру венесуельській опозиціонерці Марії Коріні Мачадо було зустрінуте із захопленням венесуельською опозицією по всьому світу та з тривогою - у коридорах влади самої Венесуели.
Президент країни Ніколас Мадуро назвав Мачадо "демонічною відьмою", саме присудження премії миру їй - "аморальним", оскільки воно "заохочує насильство і війни замість миру".
Мадуро заявив, що свого часу Мачадо закликала США до вторгнення до Венесуели з метою повалення влади.
Тут слід зазначити, що з кінця серпня біля берегів Венесуели баражує американський флот. Формально його відправили до берегів однієї з найбільш антиамериканських країн обох Америк для боротьби з контрабандою наркотиків.
Однак склад флоту (принаймні сім бойових кораблів, підводний човен, а також десантна група "Іводжима" у складі двох з половиною тисяч морпіхів) робить його більш схожим на флот вторгнення, ніж на угруповання для поліцейських операцій проти контрабандистів. Тож побоювання щодо того, що вручення Мачадо Нобелівської премії миру стане прологом до американського вторгнення у Венесуелу, виглядають не позбавленими підстав.
Марія Коріна Мачадо – класична представниця того соціального прошарку, який у Венесуелі прийнято називати "олігархією Східного Каракасу" - за назвою району венесуельської столиці, де історично селилися найбагатші люди. Її батько, Енріке Мачадо Сулоага, був співвласником великої металургійної компанії Sivensa, також володів активами у сфері виробництва будматеріалів та банківському секторі - коротше, був представником тієї самої традиційної білої католицької еліти, яка по суті контролювала всі багатства і утримувала політичну владу у Венесуелі20. Причому утримувала вельми жорстко, не гребуючи ні політичними арештами та депортаціями опонентів, ні навіть їхніми вбивствами, ні використанням армії для придушення протестів: наприклад, під час придушення заворушень у 1989 році від рук військових загинули до 3000 жителів країни.
Венесуельська олігархія традиційно користувалася активною підтримкою з боку США, які не лише розглядали Венесуелу як один із антикомуністичних бастіонів у Південній Америці, а й як нафтовий придаток власної економіки. З відкриття нафтових родовищ їх видобутком займалися саме американські компанії, і майже вся венесуельська нафта потрапляла саме на американський ринок. І доки еліти жили у розкоші, а Каракас у західних ЗМІ називали " південноамериканським Майамі ", більшість країни та її населення живуть у бідності: за станом 1989 року до 20 % жителів Венесуели, наприклад, не вміли читати і писати.
Обвал цін на нафту наприкінці 80-х років 20 століття породив жахливу економічну кризу, яка призвела до наростання протиріч між багатими та бідними у венесуельському суспільстві.
Саме на хвилі суспільного невдоволення, яке вже не вдавалося стримувати жодними репресіями, прийшов до влади колишній армійський офіцер Уго Чавес, чия ідея "боліваріанської революції" швидко завоювала масу прихильників серед селянської та міської бідноти, а також чорношкірих, індіанців і метисів будь-якого доступу до влади.
Після перемоги президентських виборах 1998 року Чавес затіяв масові реформи, створені задля поліпшення становища найбідніших верств суспільства. Зокрема, він вигнав з Венесуели більшість американських нафтовидобувних компаній і зосередив нафтовидобуток в руках державного PDVSA, більшу частину доходів якого направив на різні соціальні проекти, а нафту почав активно продавати не в США, а в Китай. Чавес також націоналізував електроенергетику, металургію та агропромисловий комплекс, тим самим серйозно підірвавши позиції тієї самої "олігархії Східного Каракасу", включаючи сім'ю майбутньої опозиціонерки Марії Мачадо.
Реформи Чавеса мали двоякий результат: з одного боку, йому справді вдалося швидко і різко підвищити рівень життя країни.
З іншого – його реформи заклали в економіку безліч системних проблем: наприклад, вливання великих грошей у соціальну сферу без розвитку продуктивних сил сприяло інфляції, націоналізація ключових сфер економіки породила їхню забюрократизованість, а та призвела до зростання корупції. В результаті знижувалася ефективність системи держуправління, а разом з нею і ефективність "націоналізованої" економіки, у тому числі й ключової для Венесуели сфери нафтовидобутку.
Тим не менш, проблеми, породжені "боліваріанськими реформами", дали знати про себе не відразу, і до кінця своїх днів Чавес був вкрай популярний у Венесуелі, хоча і відчував сильну протидію з боку старих еліт і США, що стоять за їх спиною. 2002 року у Венесуелі відбулася спроба державного перевороту, під час якої Чавеса ізолювали на острові Орчила, країні та світовій спільноті оголосили, що він добровільно пішов у відставку, а новим президентом країни було оголошено бізнесмена Педро Кармоне. США поспішили вітати "відставку Чавеса" і побажали новій владі якнайшвидше провести демократичні вибори, однак із цими заявами у Вашингтоні трохи поквапилися: масові мітинги прихильників Чавеса призвели до того, що путчисти змушені були повернути тому владу в країні.
Зіткнувшись з неможливістю скинути Чавеса силою, США і старі еліти, що їх підтримують, почали гру в довгу, і молодій спадкоємиці сім'ї Мачадо Марії в цій грі була відведена важлива роль.
Практично відразу після закінчення Католицького університету Андреса Бельо у 1989 році, тобто у віці 22 років, вона починає займатися громадською діяльністю, насамперед, благодійністю – спочатку через сімейний фонд Fundación Atenea та Dividendo Voluntario parala Comunidad, а потім через Dividendo Voluntario para la Comunidad – ділову асоціацію промисловців-благодійників. Тут її здібності помітили "старші товариші" зі США: у 2000 році вона відправляється в Америку, де проходить курс навчання лідерству в школі Кеннеді в Гарварді, а потім проходить відбір у престижну Світову програму лідерів Єльського університету - обидва ці курси вважаються програмами з підготовки урядом США потенційно лояльних лідерів.
У Венесуелу Марія Мачадо повертається вже після приходу до влади Чавеса і відразу починає займатися опозиційною політичною діяльністю: вона стає засновником неурядової організації Súmate ("Підтримай"), яка ставить перед собою мету незалежного контролю над проведенням виборів. Sumate офіційно фінансувалася за рахунок пожертв громадян, проте отримувала великі гранти з американського "Національного фонду на підтримку демократії" (NED), що фінансується конгресом США.
У 2004 році Мачадо як керівник Soumate організує референдум про відставку Чавеса. Він закінчується перемогою Чавеса проти відставки якого висловилися 60% виборців. Марія Мачадо та Súmate заявили про фальсифікацію результатів волевиявлення. Незабаром Мачадо офіційно стає одним із головних борців із "чавізмом" у Венесуелі. У 2010 році вона стає депутатом парламенту від опозиційної "Платформи демократичної єдності", використовуючи парламентську трибуну для активної критики політики влади та особисто Чавеса, якого вона називає "джерелом поділу, ненависті та руйнування в цій країні". Проте Чавес виграв вибори і у 2012 році, отримавши підтримку 55% виборців.
У виборах Чавес бере участь вже важко хворим: ще у 2011 році у нього діагностували рак, і після кількох операцій та курсів хіміо- та радіотерапії він помер 5 березня 2013 року, незадовго до цього, у грудні 2012 року, оголосивши своїм наступником Ніколаса Мадуро.
Але Мадуро не мав і тіні харизми Чавеса і на початку кар'єри ледь не програв вибори кандидату від опозиції Енріке Капрілесу від "Платформи демократичної єдності", в якій полягала і Марія Мачадо. На дострокових виборах Мадуро набрав лише 50,61% голосів проти 49,12% у Капрілеса.
Далі – гірше. Обвал цін на нафту у 2014-2015 роках остаточно підкосив венесуельську економіку. Щоб утримати ситуацію, Мадуро на всю міць запустив друкарський верстат, породивши гіперінфляцію, яка досягла 180% річних у 2015 році та 250% – у 2016-му. У відповідь влада запровадила фіксований курс національної валюти та держрегулювання цін, проте результатом цього стали лише зникнення товарів із полиць магазинів та розквіт чорного ринку. Для боротьби з дефіцитом вводять карткову систему CLAP, але її ефективність низька через корупцію виконавців. Крім того, влада використовує програму з політичною метою, в першу чергу видаючи продуктові набори своїм прихильникам. Стрімко погіршується криміногенна ситуація, розквітає вулична злочинність, із країни починається масовий відтік населення.
Опозиція на цьому тлі розвиває бурхливу діяльність: у країні постійно спалахують протести, що переростають у масові заворушення. Влада відповідає на них широким застосуванням сили. 2015 року опозиція перемогла на виборах до парламенту. Тривале протистояння його з Мадуро призвело до того, що у 2017 році він оголосив вибори до нового органу - Конституційної асамблеї, яка фактично взяла на себе законодавчі функції, позбавивши їх депутатів парламенту.
Парламент цього не визнав. Так само як і не визнав підсумків президентських виборів, які відбулися в 2018 році, на які знову переміг Мадуро.
Спікер парламенту Хуана Гуайдо заявив про втрату легітимності Мадуро та оголосив себе в.о. президента. Про його визнання главою Венесуели негайно заявляють США, а згодом і Європа.
У країні виникли двовладдя та найгостріша політична криза, яка наклалася на кризу економічну і призвела до масових заворушень і кривавих зіткнень. І навіть до нової спроби воєнного перевороту. Але Мадуро знову вдалось утримати владу. Ключову роль відіграє те, що його підтримує армія, більшість офіцерів якої на той момент вже є затятими "боліваріанцями" (потенційно нелояльних з армії вичистив ще Чавес після спроби перевороту 2002 року).
Отже, нині розстановка сил у Венесуелі виглядає так.
Країна продовжує перебувати в економічній та політичній кризі, страждає від розгулу злочинності. З іншого боку, альтернативою венесуельцям пропонують вихідці зі "старих еліт". До того ж за плечима опозиції стоять США, яких влада Венесуели звинувачує у прагненні знову перетворити Венесуелу на свій сировинний придаток. Невдоволення режимом Мадуро справді дуже сильне, але й реставрація колишніх порядків теж не викликає ентузіазму у значної частини населення.
До того ж значна частина противників режиму Мадуро вже покинула Венесуелу, а серед тих, хто залишився в країні, досить сильна віра в "боліваріанські ідеали" епохи Чавеса. А військові демонстрації американського флоту біля венесуельських берегів ніби підтверджують правоту "боліваріанців" з їхнім прагненням пояснити всі біди Венесуели "підступами США".
Передбачити, як саме розвиватиметься ситуація, за цих умов практично неможливо. З одного боку, американське вторгнення в теорії справді може бути підтримане противниками режиму Мадуро і призвести до його повалення.
З іншого боку, воно, навпаки, може консолідувати венесуельське суспільство і зміцнити владу Мадуро. Крім того, слід враховувати, що у своїй боротьбі з американським вторгненням влада Венесуели цілком може розраховувати на підтримку як мінімум Росії та Китаю – і хто знає, як далеко ця підтримка може зайти, і чи не отримають США у Венесуелі ситуацію подібну до тієї, з якою зіткнулася сама РФ в Україні.
